«ЩАСЛИВИЙ ТОЙ, ХТО ПОЄДНАВ СВОЮ УЛЮБЛЕНУ ПРАЦЮ З СУСПІЛЬНОЮ КОРИСТЮ. ЦЕ І Є ІСТИННЕ ЖИТТЯ»
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА | Життєвий шлях мислителя (Читати далі) | |
| Погляди Сковороди (Читати далі) | ||
| ||
Народився Григорій Сковорода 3 грудня 1722 р. в селі Чорнухи в сім’ї малоземельного козака. Початкову освіту отримав у сільській школі, далі вчився у Київській академії. 1742 р. став учасником придворної співацької капели в Петербурзі. Із 1750 р. в складі російської місії мандрував та отримав знання у Європі, вивчав звичаї і культуру, філософські ідеї, літературу.
У 1753 році працював у Переяславському колегіумі. Через запровадження новаторських ідей, недотримання усталених методів викладання його звільнили.
Упродовж 1754–1759 рр. працював придворним учителем у поміщика Степана Томари на Переяславщині, потім викладачем поетики і етики в Харківському колегіумі. Протест і несприйняття схоластичних догматів навчального процесу послужили причиною його звільнення.
Із 1769 р., впродовж 30 р., мандрував містами і селами Лівобережної України, даруючи народові знання і досвід духовного самопізнання.
У 1753–1785 рр. Сковорода написав переважну більшість поетичних творів, що увійшли дозбірки «Сад Божественних пісень».
9 листопада 1794 р. філософ відійшов у вічність у селі Пан-Іванівці (нині – Сковородинівка) на Харківщині. Перед смертю поет i філософ заповів поховати його на пагорбі біля гаю, а на могилі зробити напис: «Світ ловив мене, та не спіймав».
ПОГЛЯДИ СКОВОРОДИ
У філософських ідеях і просвітительській діяльності Г. Сковорода приділяв головну увагу людині й її суті, суспільству та його поступу. У розумінні Григорія Сковороди людина («микрокосм») і природа («макрокосм») мали внутрішню й зовнішню сторони. Внутрішню сторону людини він називав «телом духовянм», а зовнішню – просто «телесность».
Заперечуючи божественну силу і не обмежуючи суть людини лише «телесной стороной», філософ шукав внутрішню сторону в самій людині, в її справах і вчинках й у такий спосіб дійшов до розуміння соціальної нерівності й несправедливості.
Г. Сковорода відстоював рівність між людьми, право кожного, незалежно від соціального становища, на щастя і волю, вважаючи останню найвищим досягненням людини.
Своє становище в суспільстві, на думку Сковороди, кожна людина зобов'язана визначити сама, відповідно до бажаного виду праці. Праця мала бути природною необхідністю людини, головним обов'язком і моральною потребою. Невміння і небажання керуватися своїми уродженими схильностями і здібностями, прагнення різними методами отримати незаслужені звання, високі нагороди та інші блага, є причиною соціальної нерівності і зла.
Виховання, на думку Сковороди, має бути святим обов'язком батьків, на яких покладались «дві суті головні...» – «благо родити та благо навчити».
Одним із важливих важелів у вихованні молоді Г. Сковорода вважав принцип – навчити вдячності дітей батькам. Невдячність, на його думку, зумовлювала суттєві моральні пороки суспільства.
Усе корисне і потрібне людині Григорій Сковорода називав прекрасним. Під красою ж розумів не зовнішню сторону суб'єкта, а його внутрішню суть.
Найбільш мудрим вихователем людини Г. Сковорода визнавав саме життя: «Поглянь на людський рід. Він же є книга, книга ж чорна, що містить біду всякого роду, як хвилі, що повстають невпинно на морі. Читай її завжди і повчайся, купно ж ніби з високих гавань на океан, що бентежиться, дивися і бався».
Світогляд і просвітительська діяльність Г. Сковороди віддзеркалювалися у його поетичній творчості. Через пісні, кантати і псалми він викладав свої філософські погляди, таврував соціальне зло, прославляв природу, волелюбність людини.
